Всім привіт! Мене звати Аля. Коли я була  маленькою, вимовляла своє ім’я не повністю. Казала: «Аля хоче! Алі дай!» Тато з мамою так і почали звати мене не Галею, а Алею. За ними бабуся з дідусем. Потім — знайомі та сусіди. Так і залишилася я Алею.

Те, що мені клали на тарілку, я не доїдала. Те, що давали пити, не допивала. Почну малювати — кину, бо набридло. Почну щось ліпити з пластиліну — кину, бо нудно. Почну вишивати — кину, бо нецікаво. Навіть заплестися мені ні разу не вдавалося до кінця. Заплету одну кіску, а за другу й не беруся. Так і ходжу цілий день — одна коса заплетена, друга ні.

Через це зі мною завжди траплялися якісь неприємності, як от сьогодні з бабусиним днем народження.

Ще місяць тому я надумала вишити рушничка для бабусі, до її дня народження. І нитки підібрала, і рушничок білий знайшла, і навіть перший хрестик зробила. А потім мені перехотілося вишивати.

Я відклала роботу й подумала: «Завтра дошию!» Назавтра часу в мене не знайшлося. А згодом я й зовсім забула про вишивку. мені навіть здалося, що рушничок давним-давно вишитий!

Тому, коли сьогодні всі поздоровляли бабусю, я була впевнена, що дарую рушничка з вишитими червоними півнями.

Бабуся розгорнула пакунок, і тут усі побачили біле полотно з маленьким хрестиком у куточку та лялечку червоних ниток.