Щоденник Алі від психологів 5В
А Перший Недорадник висить у мене над письмовим столом, пришпилений кнопками
до стіни. Він злісно дивиться на мене. Адже це через неї він так і не став
королем. Тепер його я аніскілечки не боюся.
Та й ніколи мені звертати на нього увагу. Адже у мене в кишеньці величезний
список з адресами, куди я неодмінно мушу завітати.
Я сиділа на підлозі у своїй кімнаті. Все було, як і раніше.
«Неначе у ракеті!» — подумала я. Підвелася з підлоги і знайшла у книжковій
шафі старий альбом з недомальованим чоловічком. Я взяла олівець і почала
домальовувати йому голову.
У кімнаті було тихо. Тільки олівець шурхотів… І я
мимоволі почала наспівувати пісеньку, яка склалася сама— А що зможе заподіяти нам карлик, коли ми разом? — усміхнувся Недоладько. — Нехай і далі переносить сюди недороблені справи і записує адреси тих, хто їх недоробляє. Але, звичайно чим менше буде недороблених справ, тим легше нам буде тут. От такий компот!
— Тоді будемо прощатися, — зажурено мовила я. — Я б ще залишилася, але
треба негайно попередити Сашка та інших дітей. Прощавай, Недоладьку! — Я
піднялася навшпиньки і поцілувала його в щоку. — Не плач, Недопопелюшко! —
втішила подругу, хоча у самої на очах бриніли сльози. — Не забувайте мене! Я
вас ніколи не забуду!
Я глянула на годинник. Стрілки показували за одну хвилину дванадцять. Я витягла
з кишені стрічку і швиденько заплела косу.
Годинник почав відбивати дванадцяту.
Коли ти повернешся додому і домалюєш Недорадника, він назавжди зникне з цієї країни. А Недороля ми примусимо тут працювати, доробимо все, що у нас ще не дороблено, і заживемо на славу! Бо це наша батьківщина! Та й не хочеться розлучатися, бо ми всі тут зріднилися! — додав він, обвівши поглядом площу, і посміхнувся. — А ти неодмінно повертайся додому. Тебе там ждуть — не дождуться.
І сталося диво! Переді мною стояв стрункий, гарний хлопець. Його неважко було пізнати, бо на обличчі світилися щирі очі та добра і лагідна усмішка.
Тоді я вся сяяла від задоволення.
Хтось торкнувся моєї руки, і я побачила Недовуса, який стояв поруч і
благально дивився на мене. Я зрозуміла все без слів і швиденько домалювала йому
правого вуса. Він одразу ж звеселів і, взявшись у боки, пішов у танок.
Ось коли мені довелося попрацювати!
Недоладяни тісно обступили мене. Знадобилися не тільки моя голка з ниткою,
але й викрутка і вуглинка та ще багато інстструментів, що їх позносили
недоладяни.
Сонце підбилося височенько, та я все ще доробляла — малювала, закручувала,
прибивала.
А коли нарешті спинилася перепочити, побачила, що навкруги кипить робота.
Недоладяни вже самі допомагали один одному. На площі стояв гамір: там щось
прибивали, там пиляли, там клепали. І всюди сяяли усмішки! Усмішки, яких раніше
так не вистачало усій країні!
— Тепер я спокійно можу повертатися додому. Адже я навчилася доробляти все,
що починаю! Ходімо швидше до годинника, бо у нас обмаль часу! Кличте усіх, хто хоче
покинути країну Недоладію.
— А знаєте, хто недомалював Першого Недорадника? Я! І я придумала, як позбавити вашу країну від нього! Тільки повернуся додому, одразу домалюю йому голову, і він зникне назавжди!
Спочатку викрутка не слухалась, а капосний гвинтик весь час вивертався. Але ось останній оберт — і я полегшено зітхнула. На сердці стало радісно, як тоді, коли пришила крильце бабці
Внизу я помітила написану дрібненькими літерами примітку: «До Недоладії переноситься лише той, хто не доробив рівно сто справ».
Під номером другим у списку стояло прізвище її сусіда — Сашка-Тишка і цифра
дев'яносто дев'ять. Отже, йому лишилося не доробити тільки одну справу — і він
опиниться у країні Недоладії.
«Ні, не буде цього! — вирішила я. — Я всіх їх попереджу!»
— Ура! Виходить, ти чудово вмієш доробляти недороблене. Ура!
І Аля зрозуміла, що вперше у своєму житті довела справу і кінця.
«Так ось чому мені так радісно! — подумала дівчинка. — Віходить — дуже
приємно розпочату справу доводити до кінця.
Та найбільше здивувалася я, коли подивилася на небо. Там сяяло не кругле сонце, а рівнесенько відрізана його половина, промені від неї розходилися тільки в один бік. — Ну й дива! Що це з ними всіма сталося — із ставком, із квітами, із сонцем?!
Дуже важливо в кожній роботі не лише сам початок, а її кінець. Недарма ж кажуть, що початок половина діла, а кінець — ділу вінець! По тому, який вигляд має твоя робота, тобто яке має закінчення, судять про тебе. Якщо ти з охотою почав якусь роботу і швидко та добре її виконав, не відкладав на інший день, то тебе похвалять, скажуть тобі гарне слово. Бо кінець діло хвалить. А от відкладати роботу не можна, потім вона не вдається. Недарма ж кажуть, що відкладений тільки сир добрий, а робота — ні. Та коли ти без охоти берешся за роботу, без настрою, то й робитимеш як-небудь, відкладатимеш. тягтимеш довго і без радості. Без охоти нема роботи. Така робота нікому не принесе задоволення, вигляд у неї буде поганий, а про ледачу людину кажуть: «робить тяп-ляп». І всім усе зрозуміло.