Щоденник Алі від психологів 5В

А Перший Недорадник висить у мене над письмовим столом, пришпилений кнопками до стіни. Він злісно дивиться на мене. Адже це через неї він так і не став королем. Тепер його я аніскілечки не боюся.

Та й ніколи мені звертати на нього увагу. Адже у мене в кишеньці величезний список з адресами, куди я неодмінно мушу завітати.

 Я сиділа на підлозі у своїй кімнаті. Все було, як і раніше.

«Неначе у ракеті!» — подумала я. Підвелася з підлоги і знайшла у книжковій шафі старий альбом з недомальованим чоловічком. Я взяла олівець і почала домальовувати йому голову.

У кімнаті було тихо. Тільки олівець шурхотів… І я мимоволі почала наспівувати пісеньку, яка склалася сама
— А що зможе заподіяти нам карлик, коли ми разом? — усміхнувся Недоладько. — Нехай і далі переносить сюди недороблені справи і записує адреси тих, хто їх недоробляє. Але, звичайно чим менше буде недороблених справ, тим легше нам буде тут. От такий компот!

— Тоді будемо прощатися, — зажурено мовила я. — Я б ще залишилася, але треба негайно попередити Сашка та інших дітей. Прощавай, Недоладьку! — Я піднялася навшпиньки і поцілувала його в щоку. — Не плач, Недопопелюшко! — втішила подругу, хоча у самої на очах бриніли сльози. — Не забувайте мене! Я вас ніколи не забуду!

Я глянула на годинник. Стрілки показували за одну хвилину дванадцять. Я витягла з кишені стрічку і швиденько заплела косу.

Годинник почав відбивати дванадцяту.

Коли ти повернешся додому і домалюєш Недорадника, він назавжди зникне з цієї країни. А Недороля ми примусимо тут працювати, доробимо все, що у нас ще не дороблено, і заживемо на славу! Бо це наша батьківщина! Та й не хочеться розлучатися, бо ми всі тут зріднилися! — додав він, обвівши поглядом площу, і посміхнувся. — А ти неодмінно повертайся додому. Тебе там ждуть — не дождуться.

І сталося диво! Переді мною стояв стрункий, гарний хлопець. Його неважко було пізнати, бо на обличчі світилися щирі очі та добра і лагідна усмішка.

Тоді я вся сяяла від задоволення.

Хтось торкнувся моєї руки, і я побачила Недовуса, який стояв поруч і благально дивився на мене. Я зрозуміла все без слів і швиденько домалювала йому правого вуса. Він одразу ж звеселів і, взявшись у боки, пішов у танок.

Ось коли мені довелося попрацювати!

Недоладяни тісно обступили мене. Знадобилися не тільки моя голка з ниткою, але й викрутка і вуглинка та ще багато інстструментів, що їх позносили недоладяни.

Сонце підбилося височенько, та я все ще доробляла — малювала, закручувала, прибивала.

А коли нарешті спинилася перепочити, побачила, що навкруги кипить робота. Недоладяни вже самі допомагали один одному. На площі стояв гамір: там щось прибивали, там пиляли, там клепали. І всюди сяяли усмішки! Усмішки, яких раніше так не вистачало усій країні!

— Тепер я спокійно можу повертатися додому. Адже я навчилася доробляти все, що починаю! Ходімо швидше до годинника, бо у нас обмаль часу! Кличте усіх, хто хоче покинути країну Недоладію.

 — А знаєте, хто недомалював Першого Недорадника? Я! І я придумала, як позбавити вашу країну від нього! Тільки повернуся додому, одразу домалюю йому голову, і він зникне назавжди!

Спочатку викрутка не слухалась, а капосний гвинтик весь час вивертався. Але ось останній оберт — і я полегшено зітхнула. На сердці стало радісно, як тоді, коли пришила крильце бабці

 Внизу я помітила написану дрібненькими літерами примітку: «До Недоладії переноситься лише той, хто не доробив рівно сто справ».

Під номером другим у списку стояло прізвище її сусіда — Сашка-Тишка і цифра дев'яносто дев'ять. Отже, йому лишилося не доробити тільки одну справу — і він опиниться у країні Недоладії.

«Ні, не буде цього! — вирішила я. — Я всіх їх попереджу!»

 — Ура! Виходить, ти чудово вмієш доробляти недороблене. Ура!

І Аля зрозуміла, що вперше у своєму житті довела справу і кінця.

«Так ось чому мені так радісно! — подумала дівчинка. — Віходить — дуже приємно розпочату справу доводити до кінця.

  Та найбільше здивувалася я, коли подивилася на небо. Там сяяло не кругле сонце, а рівнесенько відрізана його половина, промені від неї розходилися тільки в один бік. — Ну й дива! Що це з ними всіма сталося — із ставком, із квітами, із сонцем?!

         

 Дуже важливо в кожній роботі не лише сам початок, а її кінець. Недарма ж кажуть, що початок половина діла, а кінець — ділу вінець! По тому, який вигляд має твоя робота, тобто яке має закінчення, судять про тебе. Якщо ти з охотою почав якусь роботу і швидко та добре її виконав, не відкладав на інший день, то тебе похвалять, скажуть тобі гарне слово. Бо кінець діло хвалить. А от відкладати роботу не можна, потім вона не вдається. Недарма ж кажуть, що відкладений тільки сир добрий, а робота — ні. Та коли ти без охоти берешся за роботу, без настрою, то й робитимеш як-небудь, відкладатимеш. тягтимеш довго і без радості. Без охоти нема роботи. Така робота нікому не принесе задоволення, вигляд у неї буде поганий, а про ледачу людину кажуть: «робить тяп-ляп». І всім усе зрозуміло.